Рудько



Категории Олег Ольжич ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Життєпис одного пiвня) Отже, я розповiм вам про пiвня. Не про величезного слона чи хижого лева, а про звичайного пiвня, яких ви безлiч бачили за своє молоде життя. Ви, може, не пригадуєте, але я знаю, що колись ви були з ним в дуже близьких вiдносинах. Вiн вабив вас непереможно до себе яскравiстю барв та дзвiнким голосом, i ви, пручаючись в обiймах матерi, тяглись до нього малими рученятами. Згодом, коли ви навчились ходити та копатись в пiску посеред подвiр'я, ви вiдчули до нього пошану. Ви уступалися йому з дороги або, кинувши всi скарби, стрiмголов бiгли в сiни i причиняли за собою дверi, коли вiн надходив занадто близько. Ще за якийсь час ви шпурляли в нього тодi, як виводив свою голосну пiсню, грудками, i нарештi вiн став для вас зовсiм байдужим. Предивний птах з закрученим хвостом перестав для вас iснувати. I от роки живете ви побiч себе, тiшитеся з лiта, нудьгуєте взимку, i, правду кажу, ви менше знаєте про те, що твориться в душi вашого колишнього приятеля, нiж вiн, що вiдчуваєте ви! Сором, сором! Отож — про пiвня. Слухайте! В сiнях було душно, i сiра чубата квочка, що два днi тому була перенесена сюди з прохолоди стайнi, часто дихала розкритим дзьобом. Квiтневе сонце таки добре припiкало! Можна було б устати й напитись з мисочки, що стояла коло гнiзда, але вона досиджувала сьогоднi свiй двадцятий день i обурювалась на саму згадку про воду чи пшоно, яке лежало поруч золотою купкою, не зачеплене ще вiд позавчора. Двадцять днiв! Це вам не хруща проковтнути! Ïï майже голi вiд сидiння груди горiли останнiм огнем, який могла видушити матерня любов з виснаженого тiла. Ще доба, нi, не доба, ще кiлька годин — i прийде найщасливiший мент ïï життя, мент, за який можна вiддати все, витерпiти всi муки! Яйця були якраз в мiру теплi, й, перевертаючи ïх нiжно дзьобом з одного боку на другий, вона всiєю своєю iстотою вiдчувала в кожному маленьке скорчене тiльце i величну силу життя, що його наповняла. Година ще! А проте я не оповiдатиму, що сталося за годину. Я не малюватиму вам щастя матерi, коли трiснула перша шкарлупи-на i звiдти почулось жалiбне хлипання немовляти. Я не маю для цього гiдних барв. Не згадуватиму i всiх тих переживань, що ïх мали новi мокрi громадяни свiту, коли ступили на межу свiдомого життя. Вони мало чим рiжнилися вiд ваших власних, коли ви були в такому становищi. Безлiч незрозумiлого, дивного i сила неприємного, як-от шкарлупка, що хоче одстати вiд пупика, або погана колюча соломина. Прийшла господиня i, вийнявши, щоб не подушилися мiж яйцями, тих, що вже обсохли, поклала в решето та поставила на пiч. Тут зiбралися вони всi 15 (не було нi одного бовтуна чи заморка), тут навчились пiдводитись на ноги i вперше вiдчули голод, що вiдтодi став ïх найвiрнiшим товаришем на цiле життя. Здебiльшого лежали вони, притулившись одне до одного, i тихенько пищали, немов заспокоювали самi себе. Якийсь заворушиться, i всi прокидаються зi свого напiвсну та вибухають жалiбним лементом. На другий день, пiсля того, як квочка добре викупалась в пiску та досхочу наïлася, пiд неï пiдпустили курчат. Чи вона пiзнала своïх дiтей? Чи тi почули в нiй матiр? Пiзнала! Почули! Почули i побiгли до неï на перший нiжний поклик. Так, але, скажу вам, курка на 21 день сидiння має такий настрiй, що прийняла б пiд своï крила цiлий всесвiт. В цей час в нiй знайде собi оборонця взагалi кожне курча, нехай воно навiть убереться вже в колодочки. Хитаючись на непевних ногах, розбiглись нашi малi по хатi i раптом, злякавшись чи то чорноï тiни, чи власноï самотности, летiли назад на тихий голос матерi. Вони хотiли ïсти. Мати це чула, i, коли чиïсь великi руки покришили на долiвку жовток з яйця i грудку пшоняноï каши, кiлька самi кинулись на неï, а рештi почала поясняти призначення цiх жовтих шматочкiв мати. Нiжне дрiбненьке квоктання, щось наче: так, так, так, так, так, що його вона ще в дитинствi чула вiд своєï матерi, тепер само з'явилося на язицi. Брала зернятка каши i знов випускала ïх з рота, боячись, щоб не проковтнути ненароком коштовноï страви. Сама вона смiла ïсти тiльки гречку та житнє зерно, насипанi поруч. Малеча хапала гливкий жовток, давилася, чмихала. Нарештi це обридло. Всiх стали бiльше цiкавити очi першого найближчого або його жовтенькi пазурцi. Вони здавались особливо смашними, i то один, то другий голосно шльопався на землю, коли сусiда занадто сильно сiпав його за палець. Одно руденьке з двома блакитними латочками на спинцi курча зацiкавилося маминою бородою, пiдскочило i повисло на нiй. Квочка несамохiть трiпнула головою, i мале покотилося по землi. Запам'ятайте собi це курча. Задля нього одного я почав своє оповiдання. На вигляд було це звичайнiсiньке мале курчатко, пiвник, з цiкавим поглядом карих оченят та ледве помiтним зубчастим гребiнцем. Вiн довго не мiг заспокоïтись пiсля цiєï пригоди, але це не пошкодило йому за хвилину вскочити по пояс у миску з водою, яку всi тепер учились пити. Мокрий, вiн полiз пiд матiр, але не мiг там довго висидiти виглядав то з-пiд крила, то спереду, вилазив на спину або бiг геть i нацiлявся на стiнi на поважну чорну муху. Проте всьому буває кiнець. Прийшов кiнець i соняшному квiтневому дню, i все товариство опинилося пiд пiччю. Було темно, душно i не лишалося нiчого iншого, як забитися в мамине пiр'я i вiддати себе на поталу тривожним снам. * * * Другого ранку, коли висохла роса, всiх винесено на двiр. Стурбована квочка бiгла ззаду, пiдскакувала, хотячи вiдняти свiй скарб. Та нiчого страшного не сталося, курчата знов були коло неï. Малеча дивувалася з усього, що бачила навколо. М'ягкий порох пiд ногами, довгi зеленi травинки, якi нiяким чином не можна висмикнути з землi, гаряче-гаряче свiтло, що сипалось згори, — все це i бентежило кожного, i наповняло душу веселощами. Тепер вони вперше побачили iнших схожих на маму iстот. Довiрливо бiгли до ïх i зразу ж розчаровувались. Цi сотворiння або, здивованi, йшли собi геть, або, гiрше, — дзьобали малих боляче в тiм'я. Мати мусила ставати в ïх оборонi, i за перший день ïй довелося кiлька разiв витримати порядну бiйку. Треба сказати, що за час сидiння на яйцях багато подруг, якi колись ставились до неï з належною пошаною, встигли цю пошану цiлком втратити. Охляла та заклопотана, вона пiд час своïх коротких прогулянок не могла дати ïм доброï одсiчi, зате тепер, почуваючи себе матiр'ю, вона зважувалась ставати й проти тих, що на них колись навiть очей звести не смiла б. Перед самим пiвнем, цим володарем курячих душ, вона своïм тiлом закривала дiтвору i, намагаючись не дивитись на його обурене обличчя, кричала хрипким голосом та молила йти геть. Любов робить героями. Колишня полохлива сiра курочка не вагалася тепер кинутися на голову Сiрковi, що з виваленим язиком прийшов глянути на нових мешканцiв подвiр'я, а кота Кирила вона погнала гальопом через увесь двiр до першоï дiрки в барканi. Всi думають, що кури вмiють лише цокотати та кудкудахкати. Нiхто з вас, певне, i не пiдозрiвав, що у них є власна, розумiється, не подiбна на людську, а проте багата i вироблена мова. Цiєю мовою можуть кури i висловлювати своï почуття чи бажання, i дiлитися зробленими спостереженнями. Так, так! Я колись, ще малим хлоп'ям, досконало знав ïï та пробував навiть складати курячо-людський словник. Менi нiчого не коштувало збентежити всю шановну громаду принесеною звiсткою або примусити ïï сховатися перед вигаданою небезпекою. Я водив за собою цiлу зграю поважних курок, задурених найприбавнiшими обiцянками, i доводив до сказу гордовитого пiвня, кидаючи йому в обличчя тяжкi образи. Досить сказати, що я заслужив щиру приязнь наших та сусiдських курей, а мiж пiвнями нажив собi найлютiших ворогiв. Не один вбачав у менi такого ж пiвня, як сам, i збройне виступав проти чужинця. Тому часто ходив я то з подряпаними руками, то з пiдбитим оком. Отож цiєï самоï чудовоï мови вчились тепер нашi малi клубочки. Про значiння одних згукiв догадувались iнстинктом, iнших — навчались з досвiду. Коли мати кричала довге кре-е-е! — всi бiгли пiд баркан чи ховались в лопухах, бо це значило, що в повiтрi є якась небезпека, шулiка абощо. Як мати киркала одривчасто кр, кр, кр! (небезпека на землi) — малi розумiли, що треба уважати на кота, який, iдучи за своïми справами, щось занадто пiдозрiло б'є хвостом. Вони й самi за матiр'ю гукали зляканим голосом на нього, i цей голос скидався на сюркотiння цвiркунчикiв. Настали найщасливiшi днi життя наших курчат, ïх переселено з-пiд печi до курника, в перекинуту бочку. З ментом, коли господиня одчиняла вранцi дверi i сипала ïсти, починався день самих насолод. Мати вела дiтвору крiзь дiрку в плотi на город, на грядки з рiжним зiллям, або мандрувала в сад, що весь зарiс високими травами та кропивою. Там, мовляв, безпечнiш, як на городi, звiдки господиня захвачувала родину вiником. До того попiд тином лежали цiлi купи старого листя, де чудесно можна було шукати рiжних гробакiв. Тут, на лонi природи, дiтвора здобувала всю науку, що Ïï має знати тижневе курча з доброï родини. Малпуючи матiр, вони навчилися чухати собi ногою за вухом (i не падати при тому!) та дзьобиком розправляти пух на малих крильцятах. Навчилися купатися в сухому пiску, пiдкидаючи його вгору, наче дощик, лягати боком, вiдкинувши ноги, проти сонця i навiть удавати, що гребуться. Малий Рудько всюди був перший. Чи то ковтати довжелезного гробака, чи заплутатись у травi i переполохати матiр своïм вереском. Це вiн весь обробився у павутиння, вiн сам на сам зустрiвся з загадковим зеленим коником. Коли надвечiр квочка вела всiх додому, курчата почували себе найщасливiшими iстотами в свiтi. Вола ïх були повнi добiрною стравою, переважували ïх на бiк, а дома чекала ще вечеря з рук господинi. Переганяли одне одного, трiпотiли крильцями й удавали, що б'ються. В цiй забавi однакову участь брали i пiвники, i курочки. Згодом одступили однi, поважнiшi пiвники, далi останнi, й гра була полишена самим курочкам, що не зрадили ïй аж до сивого волосу. Але це сталося потiм. Тепер всi з однаковим захопленням стукали носиком в носик i робили це доти, доки не забували, чого вони, власне, стоять одне проти одного в таких страшних поставах. Е нi, не всi! Одне курчатко, мизинчик, якому господиня мусила помогти вилупитись з яйця, не тiшилося бiлим свiтом. Весь час бiгло воно, жалiбно квилячи, слiдом за матiр'ю i, коли вона хоч на хвилину спинялася, зараз ховалося пiд крило. Мати перш турбувалася, заспокоювала його нiжно, але скоро побачила, що йому однаково вже не топтати рясту, i зовсiм перестала звертати на хоре увагу. I справдi одного ранку воно не вибiгло разом з усiма з бочки. День минав за днем, i курчата незчулись, як гидкi палочки на крилах та хвостi обернулись в краснi новенькi пiрця. Наш Рудько мав хвостик не менший, нiж курочки. Це показувало на його низьке походження (пiвники добрих порiд довго не мають хвоста), але Рудько тим не журився. Досить було навколо рiчей багато цiкавiших, щоб звертати увагу на власний хвiст. Взагалi за останнiй час настали в життi курчат поважнi змiни. По-перше, вони ночували вже на сiдалi, мов дорослi! Мати — посерединi, дiти довгою низкою по обидва боки. Щовечора звичайно траплялась сила непорозумiнь. Курочки лiзли пiд матiр або на неï, однi курчата, злiтаючи, збивали з сiдла iнших; щоразу нiч заставала когось на землi. Далi: ïх перестали так смашно, як ранiш, годувати. Але найдивнiша змiна сталася в поводженнi матерi. Вона не була вже така дбайлива, як колись, i часто, iдучи поперед своєï родини, дзвiнко-дзвiнко цокотала. Цього вже курчата за нею нiколи не помiчали, ïм було навiть нiяково слухати. Згодом i ночувати вона стала не з ними, а з дорослими курми i, кали якесь занадто ïй обридало, злегка дзьобала його в голову або плече. Взагалi, давала зрозумiти, що старе минулося. Що ж, як ми з своïм не в лад, то ми з ним i назад — вирiшили курчата, i тiльки деякi курочки все не могли забути смашних шматочкiв з дзьоба матерi i постiйно наражались на неприємностi. Настала нова доба в життi родини. Курчата ще трималися купи i разом виправлялися на здобитки в старi знайомi мiсця. Але тепер на них самих лежали всi турботи про хлiб насущний i про власну безпеку. Перед Рудьком послався широкий шлях самостiйного iснування, i вiн, не вагаючись, ступив на нього. * * * Рудько знайшов у собi новий хист. Вiн i сам не знав гаразд, як це сталося, але одного соняшного ранку, коли навколо горiли роси, зi старого саду почулось його хрипке, тремтяче ку-ку-рi-ку. Старий пiвень, що був саме на дворi, здивовано крутнув головою, а далi погiрдливо скривився. Справдi, це кукурiку було таке дитяче, таке несмiливе, що й ми б з вами напевне засмiялися, але самому спiвцевi здалось воно вершком мистецтва й сили. I з того часу Рудько повторював його кожноï нагоди i взагалi без жодноï нагоди. Раптом вiн непомiрне вирiс сам у своïх очах. Вiн не почував себе вже тим руденьким курчам з довгим хвостиком, яке кожний може безкарно ображати. Рудько розумiв, що своïм спiвом сказав усьому свiтовi про своє право на радощi життя i що вiн боротиметься за це право. Сестри, якi вже давно з зачудованням поглядали на його мужню бороду, тепер вiдчули до нього просто побожнiсть, а брати... заздрiсть. Ця остання i призвела до того, що на другий день заспiвав ще страшнiшим голосом його старший сiренький брат, а за тиждень сiм запальних горлянок з ранку до вечора, забувши про все на свiтi, намагалися переспiвати одна одну. Дорослi кури глузливо посмiхалися, i тiльки мати зайшла одного разу в сад .i, пильно подивившись на Рудька, з задоволеним виглядом подалася назад. Але поруч з тим перед нашими пiвниками стали з'являтися питання, якi ранiш ïх нiколи не турбували. Це питання ïх взаємовiдносин та становище кожного в ïх тiснiй громадi. Колись з одноï зовсiм незначноï причини виникла суперечка мiж Рудьком i його сiрим братом. Таких непорозумiнь траплялось вже досить, i вони зараз же забувались, але сьогоднi кожний спитав себе, чому, власне, вiн, вiн має поступитись, спитав i враз почув себе гiрко ображеним. Бачили ви, як люто б'ються мiж собою старi пiвнi? Отже, бiйки малих пiвникiв бувають куди страшнiшi. Там змагаються два досвiдченi вояки-лицарi, два мистцi у своєму фасi, тут — дiти, недорослi дiти стають до заслiпленоï боротьби, незручнi, обнятi одним гiрким почуттям враженоï гiдности. Час такого змагання прийшов i для наших курчат, а початок йому поклали Рудько з братом. Вони бились не день i не два. Бились посеред двору, в саду, навiть в темному курнику, бо обоє не мали сили злетiти на сiдало. Ïх купали в бочцi з водою, замикали в рiжних помешканнях. Даремне! Вгледiвши один одного, бiгли вони собi назустрiч радiснi, що зможуть знову гасити свою згагу ненависти. Найшла коса на камiнь! Ïх гребiнцi являли собою живе м'ясо, очi злипались вiд крови, пiр'я на грудях зашкарубло. Коли ранiш один мiг легко перемогти, то тепер це було неможливе. Ïх завзятiсть дiйшла до останнього, i вони майже не вiдчували болю. Проте Сiрий мав перевагу. Вiн бився розважнiше, був витривалiший i багато бiльший. Йому ставало все легше i легше боротися з Рудьком, у якого зовсiм запухло одне око. Сiрий постiйно був зверх, але, коли вiн хоч на хвилину випускав з дзьоба скривавлений гребiнець Рудька, той слiпо лiз на нього знову. Сiрого почала лякати ця безстрашнiсть, це божевiльне завзяття, i от одного ранку вiн побiг од Рудька... У курей є одна негарна риса: вони б'ють лежачого. Боротьба Сiрого з Рудьком дала початок для вияснення стосункiв i мiж останнiми пiвниками. Кожний з них витримав бiй з кожним iншим, але всi хотiли використати слабiсть Рудька (Сiрого вони не зачiпали, бо той був не такий знесилений), щоб вiн визнав ïх перевагу. I хворому Рудьковi доводилося боронитися. Навiть курочки i тi пiдходили до нього тiльки на те, щоб ударити в скривавлену голову, мабуть, помщаючись за якiсь давнi кривди. Зате, коли Рудько вичуняв, вiн усiм ïм задав доброго хлосту. Встановився ось який ряд послуху: Рудько — Сiрий — Чорний — Рябенький i т.д. Але була й така чудна рiч: Чорний бив Рябенького, Рябенький помикав Жовтим, а цей знову ганяв Чорного. Такi вiдносини скоро поклали край колишньому щасливому життю родини. Вона почала розсипатися. Перший утiк Рябенький, бо йому не давав дихати Чорний. Другим подався Рудько; просто з туги по цiлковитiй незалежностi. Незабаром тiльки курочки тримались ще купи, а з ними цибатий Сивко, найбiльший боягуз, що його всi лупцювали i який ще досi пищав по-дитячому. В курячiй суспiльностi панують суворi закони. Найважливiшим з них є закон шанування старшого. Хай Ви будете якi хочете мiзернi, а коли хтось молодший за Вас на два днi, то малий вiн чи високий до неба, а мусить Вам коритися. Ви можете скубти його, можете ганяти по подвiр'ю, i вiн не смiтиме Вам слова сказати. Правда, кожний закон можна обiйти. Наприклад, Ваша шановна бабуся впродовж мiсяця не з'являється на подвiр'ï. Що тодi? Вона губить права горожанства i трактується, як кожна зайда. Ви можете зробити вигляд, що ïï не пiзнаєте, i хай стара попробує вибороти собi давнє становище! Вище посунутись по суспiльнiй драбинi можна також, коли Ви заквокчете та набудете тим права бити всiх на праве й лiве плече. А досить Вам когось раз потовкти, i Ви назавжди займаєте його мiсце. О, кури на це мають дуже добру пам'ять! (От i кажи: куряча пам'ять!) Бiда ж, коли хтось по темному абощо ударить свого зверхника: довго тямитиме вiн цей нещасливий день! Певне, що трапляються бунтарськi душi, якi не коряться благочестивим звичаям, але ïх не можна брати на увагу. Вони роблять це на власну руку i самi знають, на що iдуть. Все це найлiпше було бачити за вечерею, коли все громадянство збиралось навколо господинi. Кожний бив другого чи для того, щоб зiрвати свою злiсть за те, що не може з'ïсти сам всього зерна, чи просто для того, щоб показати, що має право його вдарити. Скiльки тут було вигукiв, i справедливого гнiву, i гiркоï образи! Скiльки погроз i жалiбного нарiкання! Кожна курка щипала сусiдню, кожна квочка лупила курчат чужого виводка, кожне курча вважало обов'язком скубнути свого меншого брата. Найгiрше було тим, що ïх покинула вже мати. За таких нiхто не заступався. На цьому вечiрньому зiбраннi Рудько найближче стикався з товариством, тут почав свiй переможний життьовий шлях. Всi курчата молодших виводкiв ставились до нього з належним жахом. Двох пишних Марчукiв, яких прикупив десь господар, вiн приборкав у перший же день, але Рудька пекло презирливе вiдношення до нього дорослих курок. Кожна з них могла видерти йому найлiпше перо, йому, що спiває незгiрш за старого, могла з ганьбою прогнати геть вiд миски з водою, могла... Коли Рудько не хотiв тiкати, його так бито в готову, що вiн несамохiть кричав, наче двомiсячний. Боронитись вiн перше не смiв, тепер йому цього не дозволяла його лицарська честь. Вiн одхиляв свою голову вiд ударiв, примушував себе приємно всмiхатися i показати тим, що вiн уважає все це за милу забаву, але коли якась занадто вже на нього напосiдала, терпець вривався i Рудько одним мистецьким ударом вибивав з неï увесь гонор. Пiсля такоï пригоди курка ставала як шовкова i цiлком визнавала в Рудьковi дорослого. Так мусив вiн переконати у своïй повнолiтностi усе старше громадянство i до початку вересня побачив, що далi йти нiкуди. На горiшнiм щаблi життьовоï драбини стояв великий сiрий пiвень, пан i господар цiлого подвiр'я. Вiдколи звезли з поля хлiб i коло клунi виросла величезна скирта, а на городi почали збирати картоплю, стали траплятися загадковi подiï. Одного вечора в курник зайшла господиня з синами (неприємнi хлопцi, але своï) i взялася знiмати з сiдала курчат. Один парубок схопив Рудька i закричав — а цього також? — так! i хотiв запхнути в клiтку, де вже шкреблося кiлька полоняникiв. Та Рудько раптом трiпнувсь, вирвався з рук i, спотикаючись, вибiг на двiр. Там у бур'янах вiн i просидiв до ранку. На другий день усiх зловлених з огидною клiткою побачив вiн на возi. Господар (поважна людина) махнув батогом, кiнь хвостом, i Рудько нiколи вже ïх не стрiвав. Нiчна пригода зробила на нього таке враження, що Рудько став диким та обережним i навiть ночувати почав десь на деревi. Його ще раз ловили вже вдень, але пiвень забився у хмиз, i хоч сам насилу звiдти вилiз, та зате лишився живим. I коли на дворi складено дрова й господар з сином заходилися молотити жито, з давнiх Рудькових знайомих товаришiв дитинства лишилось дуже мало. Зникли деяки старi кури, зникли всi пiвники, крiм Рябенького та сивого Дилди. Молодших курочок теж багатьох не стало. Рудько за ними, правда, не жалкував занадто. Тепер це був присадкуватий мiдяно-червоний пiвень з довгим, ще мало закрученим, хвостом, великим гребiнцем та напрочуд мелодiйним голосом. Йому лишалося вже дуже мало рости. На ногах у Рудька з'явилися невеличкi, не зроговiлi ще остроги, а коло вух бiлiли бiлi, як снiг, сережки. Рябенький теж став струнким та вродливим юнаком, i тiльки Дилда досi корчив з себе маленького. Старий пiвень щось став звертати на них свою увагу. Вiн побачив в юнаках небезпечних суперникiв i почав переслiдування. Увечерi не пускав у курник, вдень протурював з двору. Бiднi парубки не мали нi хвилини спокою, але не мав його ще бiльш за них Старий. Заздрим оком стежив вiн за молодцями, застукував ïх в глухих кутках, неочiкувано з'являвся з-за рогу хати i бив, бив i -ногами, i дзьобом. Перший не витримав Рябенький. Десь у третього сусiда знайшов вiн пару щирих курячих душ, що в самотi там проживали, у них днював i ночував. Сивий незрiвняно розв'язав питання: просто не виходив аж до темна з саду. Не пiддавався один Рудько. Правда, й вiн з горя заходив до сусiдiв i навiть дражнив там чудернацького волохатого пiвня, але здебiльшого тримався двору, зручно уникаючи зустрiчей зi Старим. Рiжними правдами i неправдами вiднiмав у нього курей, вiв гуляти на город, на тiк, розгрiбав ïм гнiй та здобував собi все бiльшу й бiльшу прихильнiсть, особливо серед молодших. Старий вискакував з себе, бiг, спотикаючись, туди i на чiм свiт стоïть гнав Ґречного молодика аж у дiл, де колись росла капуста. А за хвилину, коли вiн, задиханий, вертався на подвiр'я, Рудько вже вiв своïх товаришок на вулицю збирати розсипаний овес. Та це ще нiчого, але уявiть собi муку Старого, як чув вiн серед ночi майже поруч на сiдалi мелодiйний спiв свого ворога. Опало листя з дубiв. Вранцi стало неприємно ходити по землi, що за нiч вкривалася намороззю. Курей знов почали добре годувати. Зi ставка вернулися ситi качки, а гусей давно не ганяли пасти в поле. Вони цiлий день сидiли дома i забирали собi щокращi шматки. Пiд час сну дошкуляв холод. Кури, сидячи на сiдалi, настовбурчували пiр'я i скидались на великi темнi клубки. А справжнiх морозiв ще, власне, й не було. * * * Одного ранку, коли вiдкрито курник, його мешканцi побачили, що все навкруги укрилось пухкою бiлою ковдрою. Старi кури побiгли до Ґанку, лишаючи за собою низки дрiбних слiдiв, але молодь, що нiколи не бачила снiгу, була страшенно збентежена. Рудько боязко ступав по землi, обтрушуючи пiсля кожного кроку ноги, а Сивий, розiгнавшись, спинився посеред двору, з жахом попробував снiг, став на однiй нозi i вже не рушився з мiсця. Курочки просто — летiли через подвiр'я, бились у вiкна, падали i застрягали в снiгу. Цей снiг вже не розтав. Хлопцi розчистили дорiжки, i на них обмежилось поле дiяльности курей. Тут товклися i гуси, проходжувався кiт. Тiльки пес Сiрко не визнавав нiяких кордонiв. Горобцi нав'язали приятельськi вiдносини з усiма мешканцями двора, до свинi включно, бо на городi нiчого не лишилося, а жити ж якось треба було. Навiть ворони i тi прилiтали поритися на смiтнику. Зате кiлька разiв з'являвся вже коршак i одного разу попав просто проти вiкон якусь курку, та вискочили люди i напад не повiвся. Перемерзли двi наймолодшi курочки, а Рудько одморозив собi найкращий зубець на гребенi. Старий пiвень в своïй злостi дiйшов до останнього. Бiгав за Рудьком дорiжками, а в курнику заганяв на найвище сiдало. I призвiв нарештi, необачний, до того, чого найбiльше боявся. Одного дня Рудько став проти нього! Рудько вже кiлька разiв заступався за курей, коли, бувало, ïх кривдив Старий, але завжди приймав за це належну кару. 1 цього разу Рудько на своï груди прийняв удар розлютованого Старого, але тепер вiн не побiг геть i враз переповнився шаленою хоробрiстю. Йому нiчого бiльше губити! Це Старий ставить на карту своє панування, а вiн хiба що своï муки! Старий на хвилину закам'янiв вiд здивування, потiм хижо блиснув очима i кинувся вперед... Нiхто не б'ється так завзято, як повстанцi. Бо знають, що ïм нема дороги назад. Тому завжди стається, що пiвень-повстанець перемагає своïм завзяттям пана-гнобителя. Нiхто не заходив у курник. Вони бились цiлий день. А ввечерi господиня побачила в двох рiжних кутках два скривавлених тiла. Коли вона взяла ïх на руки, щоб змити пораненi голови, малий рудий пiвень кинувся на великого сiрого. Той зовсiм не боронився. Старе тiло не витримало в борнi. Не мiг витримати ганьби i гордий дух. На другий день вiн був мертвий. Рудько виборов собi своє щастя. Невеличкий пiвник, що був колись пухкеньким курчатком з двома блакитними латочками на спинцi, взяв тепер на себе провiд життям рiдноï громади. I показав себе гiдним свого становища. Рудько належав до тих пiвнiв-лицарiв, мiцних духом i шляхетних серцем, що смiло пiдставляють груди кожнiй небезпецi i останнi ïдять посипане зерно. Коли сонце почало дужче пригрiвати i вода дзюрками побiгла зi стрiх, а горобцi стали знiмати невимовний галас, коли в стайнi почало чутись кудкудахкання курей, що в яслах лишали теплi яєчка, коли нарештi з тих яєчок вилупились маленькi курчатка з блакитними латочками на спинках, Рудько вiдчув всю повноту свого щастя. Уважний, дбайливий, вiн, здається, був усюди. Допомагав курцi, що носилася з першим яйцем, знайти найвiдповiднiше для цього мiсце i заспокоював ту, яка вже знеслася. Вiн вчасно з'являвся на городi коло квочки з курчатами, i ворони, що прилiтали сюди вже не для того, щоб порпатись у смiтнику, даремне топтались на гiлках дерев, ласо поглядаючи на дрiбнi клубочки. Двiчi мав вiн у своєму дзьобi сiре пiр'я яструба i вiд нього носив на щоцi широкий рубець. Дурного Сивого Дилду, який встиг вирости за цей час на величезного пiвнюру, що лякав усiх своïм безнадiйним басом, вiн зовсiм зiгнав з двору. Так нiхто й не взнав, куди той подiвся. Тепер Рудько поширив свiй вплив на цiлу вулицю та сусiдськi двори i запевнив там собi блискуче положення. Кожний пiвень з того кутка пам'ятав день i нiч про мiдяного пiвника, що так надпiвняче побив його в першiй i останнiй бiйцi. Бо незручному борцевi не допомагали нiякi хитрощi. Даремне було удавати, що нiби обом загрожує спiльна небезпека i доцiльнiше звести рахунки iншим разом, даремне було робити вигляд, що дома чекає пильна справа. Рудько переслiдував такого боягуза аж до самого його двору i там примушував прийняти бiй. Отож, кажу, кожний пiвень мiг завжди чекати, що на баркан рiдного подвiр'я злетить пишний Рудько i примусить його до найбiльш принизливого, найбiльш ганебного для кожного пiвня вияву покори: пiдняти вгору тремтячi крила i закиркати куркою... Рудько, як власноï чести, боронив i чести свого народу. Увечерi, коли до Ґанку сходилися всi кури i квочки приводили своï родини, гуси здалеку мусiли чекати своєï черги, а великий злiсний гусак, що душив ногами малих курчат, не раз визнав перевагу Рудькового залiзного дзьоба. Нахабних дурних качок вiн любив одганяти так скоро, щоб у них заплiталися ноги, i вони, зарившись носом у землю, ще довго крякали, дивуючись, як це воно сталося. Кiт Кирило, якому Рудько попри всi його чесноти не довiряв, смiв ходити тепер лише по барканах та дахах, i часто траплялось, що голодний Сiрко, дарма що клацав у повiтрi зубами, мусiв тiкати у другий кiнець двору вiд Рудькових острогiв. Ба й самiй господинi не дозволяв вiн зачiпати своïх курей. На цьому грунтi виникали великi непорозумiння, i Рудько ледве не попав у борщ. Бо й дiйсно, коли пiвневi здавалося, що господиня мучить котрусь курку, то вiн вважав своïм прямим обов'язком злетiти ïй на груди або кинутись на спину. Не зважав на удари ногами чи дрючком i скоро примусив боятися себе навiть жвавих синiв господаря. Рудько дiйшов у своïй сваволi до того, що просто ганявся за кожним, хто виходив з хати, i, певне, йому не минути б казана, якби не велике горе, що звалилось на щасливе подвiр'я. Захворiло кiлька курчат i на вечiр були мертвi. Вранцi Рудько побачив, що двi курки не вийшли разом з усiма з курника. Сидiли настовбурченi на землi пiд сiдалом i не озивалися на всi його заклики. Опiвднi пiд парканом у кропивi лишилися сидiти ще три. Вночi кiлька упало з сiдала... Страшна пошесть на протязi двох тижнiв винищила велику Рудькову родину. Устоявся тiльки вiн сам та ще двi старi курки — бабусi. Кiлька видужало, а курчата загинули майже всi. Ця хороба призвела до тоï великоï катастрофи, що цiлком перевернула життя нашого пiвня. Господар вирiшив завести добрих, породистих курей, i от одного дня на пiдвiр'ï з'явилися 10 великих чорних курок. Але коли б то вони були самi, а то з ними був ще бiльший i ще чорнiший пiвень з такими довгими ногами, що наш Рудько, не згинаючись, мiг би пройти мiж ними. Ноги ногами, та це не дає права ходити по чужому подвiр'ï, i Рудько порадив йому швидше вернутися, звiдки прийшов. Той щось глумливо вигукнув, Рудько цього тiльки й чекав, i... почалося! Господар придбав також индика з индичкою. Ïх Рудько зразу не помiтив. Вони, певне, були з одного двору з чорними курми, бо, коли индик вгледiв, як в повiтрi метнулося два тiла i почув гнiвний крик болю чорного велетня, вiн поспiшив на помiч чужинцевi. Перiстий птах на вигляд куди страшнiший за шулiку, з голосом ще чуднiшим вiд свого вигляду, про iснування якого Рудько навiть не пiдозрював, тепер кинувся зненацька на нього ззаду. Та не було на свiтi нiчого, що могло б примусити затремтiти мале серце червоного пiвника. Вiн вiдскочив убiк, мить — i вдарив об землю рябою потворою. Чорний кинувся вперед, але Рудько перелетiв через нього i, перш нiж той встиг обернутися, вже вп'явся йому острогами в спину. Тим часом опам'ятався индик, а незграбний чужинець, лютуючи, став з страшною силою бити своïм дзьобом. На допомогу чоловiковi з'явилась вiрна индичка, i почалося огидне знущання, Вони ганяли Рудька по двору, оббiгали його з рiжних бокiв, i, доки вiн встигав збити з нiг индичку або потягти за кишку индика, Чорний вже топтавсь по ньому своïми ногами. Але вiн i на мить не подумав про втечу. Вiн, що нi разу не був переможений i почував своє право! Рудько пiдбив чорному око, розрiзав йому бороду, але удар падав за ударами, вiн заточувався, спотикався i лише надзвичайнiй зручностi завдячував, що не лежав ще напiвмертвий на землi. Тим часом Рудьковi кури гiдно стояли за честь свого роду у боротьбi з чужинками. Вона випала на ïх користь. Одна навiть спробувала прогнати индичку, але злякалась i мусила щодуху тiкати геть. На галас вибiгла господиня i, вгледiвши кров на головi Чорного, зловила Рудька i злiсно шпурнула його в хлiв, замкнувши дверцята. Там спiвав вiн своï бойовi пiснi, закликаючи велетня прийти битись крiзь щiлину, але той, певне що, й не думав про це. Вiн поводивсь у дворi, як дома, i полохав Рудькових курей. Рудько все бачив i терпiв тяжкi муки. Так минуло два днi. Господиня хтiла, щоб новак освоïвся на чужинi, i не випускала Рудька. Та вiн, гнiвно довбаючи носом землю пiд дверима, вигрiб добру яму, i на третiй день Рудько був на волi! Господарi поïхали на поле. Индик з дружиною саме пiшли прогулятися на город. Пiвень кинувся на подвiр'ï i за клунею знайшов свого ворога... Коли господиня вернулась додому, вона в сiнях за цебром побачила хвiст свого укоханця. Рудько стояв i сiпав його за пiр'я. Напiвнепритомного индика знайшли у бур'янах. Його Рудько, певне, застукав пiсля того, як упорався з Чорним. Вiн не мав на собi живого мiсця. Я не хочу, не можу розповiдати вам про лютування господарiв i про всi знущання, що ïх витерпiв Рудько за те, що не схилив голови перед нахабним чужинцем. Згадались i смерть Старого сiрого пiвня, i прогнання Сивка, i взагалi Рудькова завзята вдача та оборонництво кривджених курок. На ранок на возi в соломi, поруч з ворочком сиру та кiлькома головками капусти, лежав зв'язаний в ногах та крилах Рудько, а гнiдий кiнь, крутячи хвостом, нiс його в невiдому далечiнь. * * * Рудька нiхто не купував. Його брали в руки роздували йому пiр'я, але, побачивши на сухорлявому жилавому тiлi самi синцi, кидали назад на вiз. I це було його щастям. Господар злякався, що доведеться везти пiвня назад, збавляв цiну. Аж ось до воза пiдiйшла старенька бабуся, пiдiйшла й понесла Рудька селом, потiм лiсом, далi знов селом. Рудько бачив багато курей i багато рiжних пiвнiв, спiвав до них, щоб показати, що нiчого не боïться. Та вони з бабусею пройшли якоюсь хвiрткою, i тут, посеред затишного, зарослого калачиками та гусячою травичкою подвiр'ячка, ласкаво зустрiли його чотири чорнi курочки. Це подвiр'я i широка сiльська вулиця стали Рудьковi новою батькiвщиною. Правда, йому довелося одучити ходити сюди аж чотирьох пiвнiв, з яких кожний уважав себе господарем, але це не забрало багато часу. I коли ви вгледите десь малого червоного пiвня з пишним хвостом i покалiченим смiлим обличчям, знайте, що це напевне мiй Рудько!
Рудько