НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВI



Категории Олег Ольжич ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1935р.

Оригинал I Читайте газети при тихiм вiкнi, Впивайтесь ясним каламутом. I як не зiрвуться цi лагiднi днi, Не крикнуть розпучливо-люто! Читали, пряли недомрiянi сни, Солодку молошнiсть туману. Вiд року до року, з весни до весни, Вiд рана чекали до рана. Вели не в майбутнє, де бурi i грiм, В минувшину спогади всi цi. О, будьте ви проклятi кодлом усiм, I вашi дiла, i рiчницi! II Багато нам вогникiв кволих мани На всяких трясовинах квiтло. У мряку сьогоднi i будучини Прожектором кинуто свiтло. Ви вийшли, незнанi, iз темряви нор Позначити шлях перемоги. I знав вас поштовий брудний коридор I сiрi обнiжки дороги. Це ви написали на бруковi мiст Трьох лiтер багряну рекляму. Не роки життєвою мiрою — змiст Для того, хто дивиться прямо. Лягла постанова за спокiй лиця I буря за погляди тихi. Йдете неухильно, йдете до кiнця, I вибух голосить ваш прихiд. * * * III Обiйстя у соннiм пiдмiськiм селi — Сади, i сади, та левади, — Набоï, що ти ïх збирав на рiллi, I школа — леговище зради. Та ось по кiлькох невиразних роках Ти вже гiмназистом у Львовi, — Де стерла дбайлива, услужна рука Всi плями пролитоï крови. Книжки, та наука, та течiя днiв — За ладом мiщанських фiранок. I вперше пекучий, задушений гнiв На рабсько-плескатий поранок. IV I бачили очi дитячi твоï, Широкi i схожi на рану, Як люди, що знали визвольнi боï, Улесливо кланялись пану. I слухали ушi, коли вчителi Учили, нечесно-лукавi, Лучити гонори своєï землi I службу ворожiй державi. О, нi, не ступати по правих путях Борцями дзвiнкоï засади, — Сприймати життя i творити життя З кубельця своєï посади. I встала потворна оголена суть Повiльноï зради iдеï. Не може, не може, не може ж так буть, Облудники i фарисеï! I ти розпiзнав ïх, таких мовчазних, Однаковим трунком упитих, Упертих i все заклопотаних, ïх, Що знають, що треба робити. V Коротка розмова та погляд часом, Раптова i болiсна проба, I ось ти у лавi стоïш юнаком На бруку, де тупiсть i злоба. Читаєте спiльно рядки з-пiд поли, I блiднуть уста i обличчя. Нiхто-бо не знає години, коли I де його справа покличе. VI Завмерли, заклякли, обпершись на стiл. Холонуть вiдсуненi лишки. Товариш уп'явся очима в простiр, Карбуючи крицею вишкiл. — Розкрий своï очi i прямо поглянь, I ти не займешся багрянцем За все, що лишилось вiд наших змагань Пiд зарядом хитрого Панци? Чи ïм чотирьох ворогiв побороть, Народ в Революцiю зрушить? Не ïхня пухка i задихана плоть, Не ïхнi зацькованi душi! За вступом твоïм тiльки совiсть стає, А проти резон — не єдиний: Од роду-бо ласе є тiло твоє Вигоди, ïди i родини. Дорогу назви свою, ця — або ця, Горiння — чи збирання крихот. Ми йдем неухильно, ми йдем до кiнця, I вибух голосить наш прихiд. VII О втiхо, що серце виповнюєш вкрай По сумнiвах i по ваганнi! Дорога, рогачка, березовий гай — Як брила, як камiнь на гранi. — Свiдомi присяги? Свiдомi шляхiв? I як небезпечнi шляхи цi? На стяг синьо-жовтий i зброю батькiв... I пальцi холонуть на цiвцi. Тепер вже тобi не вiдняти вiнця, Твоєï єдиноï пихи. Пiдеш неухильно, пiдеш до кiнця, I вибух зголосить твiй прихiд. VIII Чекає спокуса тебе не одна I, повнi зрадливоï знади, Прозорi озера науки, вина Поезiï пiннi каскади. Та де той п'янкiший знайдеш водограй I плеса синiшi холоднi, Як ставити ногу недбало на край Блакитноï чашi безоднi! IХ Захочеш — i будеш. В людинi, затям, Лежить невiдгадана сила. Зрослась небезпека з вiдважним життям, Як з тiлом смертельника крила. I легко тобi, хоч i дивишся ниць, Аби не спiткнутись нi разу, I нести солодкий тягар таємниць I гостру петарду наказу. Навчишся надать блискавичнiсть думкам I рiшенням важкiсть камiння. Пiти чи послати i стать сам на сам З своïм невблаганним сумлiнням. Х Холодна очей твоïх синя вода, Що бачать гострiше i далi. I навiть любов твоя буде тверда, Як бронза, рубiн i емалi. Вона не зверне тебе в соняшний сад, Де смокви i грона сочистi. Нi кроку зi шляху, нi думки назад, Нi хвилi даремне на мiсцi! Далеко в безоднi ланцюг поколiнь, Лик часу сiрiє i гине. Тобi-бо самому найвищих горiнь Дано осягнути вершини. ХI Туман повива Революцiï лик, Його не побачиш багато. Блiдий кольпортер, мовчазний боєвик I наче труба — пропагатор. Та тiло мiцне ïï, кров — як вино, I сiтка не рветься нiколи, Чотири займанщини скувши водно, Опутавши три суходоли. А дух Революцiï — п'єш його ти Всiєю душею своєю. Набитi струєю кiльчастi дроти Над цiлою цею землею. Вважай, необачний, напруженiсть ця Години вiщує понурi! Хтось стисне пiдойму i кине серця У вир магнетичноï бурi. ХII За дня безнадiйно. I мрiю лиши. В туманi i доли, й вершини. Та кожноï ночi скрегочуть в тишi Залiзнi колеса машини. Щоночi котрийсь озивається шлях. Неяснi накази, прокльони. Це Спiлка розводить по темних полях Промоклi походнi колони. А ранок знайде ïх за росами меж В окопах своïх занiмiлих. Ось бризнула лiнiя перлами стеж, Разками знялися вiддiли. I вже розцвiтають в просторах ясних Багрянi i чорнiï квiти. Жорстокi маневри такi, що за них Доводиться кров'ю платити. ХIII Ще куриться й дихає важко земля По стрiлах огненноï бурi, А вже заливають оселi й поля, Мов повiнь, блакитнi мундури. Але до кiнця треба виконать план Чiткий операцiï цеï. Там втрати, що кров'ю захлюпують лан, I вiдступ у давнi траншеï. I помста ворожа, i вiстi лихi, I муки, не чуванi в свiтi. О, бийте, катуйте, слiпi i глухi, Уявним проломом упитi! Хтось руку по мапi спокiйно простяг, Там вам контратаки не вздрiти На тих невiдомих, прозорих полях, Де ви лиш розгубленi дiти. ХIV Прийшлось купувать перемогу всiляк, Зазнати бiди i напасти: Вночi на дорозi вiд куль посiпак Свого команданта покласти. (Три роки душили розжеврiлий шал, I месник пiднiс свою руку, Коли то закидавсь i ïх генерал Вiд кулi на лiтньому бруку). ХV На страх i за кару — суди польовi, I землю поглинула тиша. Щоб вiдповiдь ваша — атаки новi — Ударила тим голоснiша. Вона покотилась луною до гiр, Яснiше займаються ранки: Команда вiдкрила поновний побiр — Всi брами нарозтiж до бранки. I йдуть по шляхах звiдусiль, як один, Одною густою юрбою, Меткий робiтник i важкий селянин По зброю i просто до бою. ХVI Державу не твориться в будучинi, Державу будується нинi. Це люди — на сталь перекутi в огнi, Це люди — як брили камiннi. Не втiшенi власники пенсiй i рент, Тендiтнi квiтки пансiонiв, — Хто кров'ю i волею зцiпить в цемент Безвладний пiсок мiлiонiв. ХVII Був час над усе легковажних гадок — Iмпреза i знову iмпреза, — Коли заблищав на рiллi Городок Безжалiсним холодом леза. Суспiльносте блiдо-рожевих пiвслiв, Гурра-науковоï бздури, Огрядно-тупих патрiотiв, послiв I всiх ювiлятiв культури! Цi стрiли безумнi ударом бича По рабському видi твоєму. В просвiти i пасiки стрiльно влуча, В рожевi лаштунки едему. Хвала ж Тобi, Ти, що в рiшаючий час Все маєш духовного гарту На стiл побойовища кинути нас Тверезо, без жалю, як карту! ХVIII О, вiр, у одваги ясне багаття, I скинеш, як порвану лаху, I слабiсть, i сумнiв, i марнiсть життя, Коли ти не вiдаєш страху. I так тебе хмiль наливає ущерть, I так опановує тiло, Що входить твоя упокорена смерть, Як служка, бентежно-несмiло. ХIХ Чи знала про нього людина одна, Як вдарила прудкiстю хвили Його незаглушених стрiлiв луна У плюшах вигiдноï вiли? Нiкчеми з нiкчем! Не дешевий папiр, Атрамент i жалiснi жести, — Ворожою кров'ю i гуком мортир Виписує нарiд протести. ХХ О Нацiє, дужа i вiчна, як Бог, — Не це поколiння холопiв, — Хто злото знеславить твоïх перемог При Корсунi i Конотопi? О Нацiє, що над добро i над зло, Над долю, i ласку, i кару, — Хто, темний, не схилить поблiдле чоло В слiпучому сяйвi Базару? Хто, мертвий, не стане у праведний слiд На путi, що славою бита, У громi грядущих огненних побiд, Що ними ти вкриєш пiвсвiта? ХХI Товаришу, ти, чиє тiло вжила Рiшуча рука, як штилета! Тремтять молодi i здоровi тiла, I зводяться крила до лету. I ми будем гiднi не слави й похвал — Учинку, що горами руха! Гранати, петарди, живий арсенал Iз плоти розкутого духа. ХХII О думка, що тiло без жалю руба, Що очi й уста твоï сушить! Архангельська срiбноголоса труба Гримить крiзь простори i душi. I мертвi встають, i шукають хреста, Ïх очi розчахнуто-тьмянi. Встають, наче поросль, струнка i густа, — Страшне поколiння титанiв. ХХIII Приспiшене слiдство. Нервовий синклiт I вулиця: крови i плотi. Його дев'ятнадцять нескiнчених лiт I присуд: — лише до живоття. Йому не згорiти, як метеорит, Осяявши простiр широкий, — Пропалювать серцем похмурий гранiт Десятки безвихiдних рокiв. Йому умирати щоночi, щодня, Щохвилi конати по тричi, Мiж корчами крешучи iскри огня I кривлячи гордо обличчя. ХХIV Шкодуй для них погляду, дум i промов I знай у хвилину загину, Що купить твоя непiдроблена кров Лиш сльози ледачi i слину. Твiй крик металевий у iншi серця, Що квiтами квiтнуть у глушi: Убийте в гадках своïх матiр-отця, Залiзом випалюйте душi! О, вiрте, всi мури земного впадуть, Як серце обернеш у сурму! Найвищi-бо вежi духовости ждуть Твойого шаленого штурму. ХХV I чують однi, i не чують однi, Малi в недоладному горi. Стихiя виконує слiпо, у снi, Прогнозу: двоподiл таборiв. Камiння лягло на холодних полях Важкими моренами рiнi. О, ïх здобувати в упертих боях, Цi хмурi окопи камiннi. А ви, що фелахами глей рiвнини Мiсили в цяцькованi стiни, Ось вдарять громи — i осядуть вони Озерами жовтоï глини. ХХVI Є погляд у того жорстоко-прямий, Хто смертi заглянув у вiчi, I бачить завчасу вiн плями чуми На свiжо-рожевiм обличчi. I чує завчасу заразу i мор, I зводить безжалiсну руку... Та стане слiпим, хто ховався до нор Вiд першого пострiлiв звуку. Як гурт овечок ошалiло-тупий: Тiснiше, докупи, докупи! Щоб вранцi заслати пахучi степи Отруйними купами трупу. ХХVII I ось вiн виходить ще раз на процес З в'язницi, що мертва i сiра, Своє показати камiнне лице I крикнути нацiï: Вiра! I в хвилю важку, що для iнших рiша Про волю i соняшнi далi, Гидка, ропувата i ховзька душа Зачовгалась в поросi залi. Мовчала достойна i сита юрба, Гойдалась задушлива мряка. I крикнуло серце: чи хто розруба Набубнiле м'язиво рака? * * * ХХVIII Твоє поготiвля пекуче... Та раз — Записка: нагальна розмова. Товариш нервово говорить: наказ, На шосту годину до Львова. Робоче убрання. Лиця не голи. Усе докладнiше — на стрiчi. Нiхто-бо не знає години, коли I де його справа покличе. ХХIХ — Готовi на чин? — Команданте, наказ! I рвуться слова невблаганнi. Не бестiя з кулi твоєï, а плаз Впаде в передсмертнiм харчаннi. Життям своïм купиш не славу i честь I бачиш понуро-нерадий: Не пурпур оздобою шат твоïх єсть, А чорна сироватка зради. Та ти не вiдхилиш свойого вiнця, Блiдий, наче крейда, i тихий. Пiдеш неухильно, пiдеш до кiнця, I вибух зголосить твiй прихiд. ХХХ Нахмурились брови, скипiли уста, I зморшки на чолi твоєму. А думка, на диво ясна i проста, Останню рiша теорему. До розв'язки — вiдступ. Не дати углуб Проховзнутись тiловi гада. I рiшення: в скрутi твiй кинутий труп — Найкраща твоя барикада. ХХХI О ранок, як ранок твойого життя, I очi тi, ховзькi i гострi! Твiй погляд невгнутий, що ïх перетяв, I твiй незахитаний пострiл. Той стрiл, що лавину зриває важку, Прокляття випадку, що скрiзь є. I ось ти фехтуєш рапiрами куль, Разиш блискавками децизiй. Ще хвиля — i душить дихання твоє Юрба, що тяжка i густа є, Остання з чола твого блискавка б'є I кулею в мозок вертає. ХХХII Розкрийте зiницi, розкрийте серця, Черпайте криштальне повiтря! Одвiку земля не зазнала-бо ця Такого безкрайого вiтру. Вiн вiє, шалений, над стернями днiв Диханням нестримноï волi Вiд дальнiх пiкетiв, вартових огнiв Iмперiï двох суходолiв. Вiн вiє диханням солоним, як кров П'янких океанових надрiв, Що ïх Севастопiль навсе розпоров Кiльватерним ладом ескадри. Над диким простором Карпати — Памiр, Дзвiнка i слiпуча, як слава, Напруженим луком на цоколi гiр Яснiє Залiзна Держава.
НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВI