<< Главная страница

Був же вIк золотий



Категории Олег Ольжич ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Був же вiк золотий, свiжi, протканi сонцем дiброви, Мед приручених бджiл, золотавiсть сп'янiлого тiла, Янтаревi зiницi серни, що не бачили крови, I на вiтах восковiсть плодiв, соковитих i спiлих. Та приходить вiк срiбний, вiк простий i ясно-тверезий. В нього рiвно всього, горя й радости, працi й забави. Вiку мудро-буденний! Але похитнулись терези, Його срiбнi жита вже у копах стоять попiлавих. Кров у наших криницях. Реве здичавiла худоба. Новородженi дiти спинаються хижо на ноги. I нелюдська жага нападає мужiв, як хороба, I жiнки безсоромнi, немов од напою мiцного. А земля — не земля, тiльки спечена цегла рудава. I гуркочуть шляхи, стугонять i гуркочуть кузнi цi, Коли плинуть по них, пропливають бундючно, як пави, Кутi щирого мiддю, важкi бойовi колiсницi. Коло мертвих джерел, по мовчазних скелистих вертепах Не мавки полохливi — гнiздяться огненнi дракони. Пнуться стiни твердинь на горбах серед голого степу, На хребтах, неприкрашенi, пнуться камiнням червоним. Вiку мiди, це ти, це твоє ненасичене сонце Нерухомо зависло, мутне, над сухими борами I бринить, i гуде, i гуде... I здається, що сон це, I здається, що захiд — це паща пекельноï брами. Там випраглiсть пустель, плеса лави лiниво-кипучi, Але надять ненатло майбутнього лютi ворота. Загрузати в пiсках, обриватись з камiнням iз кручi I поволi тонути в потворних iржавих болотах. I спiвати про змiïв, i львiв, i горiння одваги, Про казкове руно, у таємному гаï укрите, I, збираючись в збройнi, жорстокi i хижi ватаги, Брати приступом замки чи ïх до кiнця боронити. Розливаючи кров, у грабунках i Ґвалтах без лiку, У змаганнi iз свiтом, у бою з самими собою, Нам дано вiддiлити зле й добре, мале i велике I прославити вiрнiсть, невиннiсть i жертву героя. Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча, Сталь новоï доби, що завершує коло одвiчне, Холод вiку залiза мав взори нестерпно пекучi, Взори того, що красне, i того, що свiтло-величне. Є незмiнна земля, i усе на нiй змiна невпинна. Золоте — на свiтаннi, за дня вiтряного — срiбляне, Мiдь розтоплена — озеро те ж, в надвечiрнiх годинах, I застигле залiзо — вночi, у холодних туманах. Мiцно куте з металiв, ще путо нiхто не роздер це. Дня i мiсяця й року чотири пори, а на гльобi - В дужих карбах людське неспокiйне i жадiбне серце, I для нього судився довiчний почвiрний колобiг.
Був же вIк золотий


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация